Діти Монте-Крісто

Нещодавно ми писали про дитячі захоплення. А буває так, що вони переростають в даний справу і навіть професію. Наприклад, в мюзиклі «Монте-Крісто» існує дитячий складу. Вікторія Постоленко (8 років) виконує у виставі роль молодої Валентини, а Григорій Медовніков (11 років) співає партію духа замку Іф. Маленькі актори відпрацювали вже більше 500 спектаклів! Ми вирішили зустрітися з Вікою і Грицем і дізнатися, як вони потрапили на сцену, не страшно виходити на публіку і що, на їх думку, з цього вийде в майбутньому. Отже: півгодини до чергового спектаклю, гримерна з великими дзеркалами, на столах баночки з гримом…

Як ви потрапили в мюзикл «Монте-Крісто»? Хто вперше привів вас у театр і навіщо?

Гриша: Взагалі я учасник дитячого ансамблю «Республіка Кідс». І одного разу мій вокальний керівник сказав, що у мене гарний високий голос, як раз такий зараз потрібен в мюзиклі «Монте-Крісто», і у мене є можливість пройти кастинг. Мене прослухали і відправили до педагога театру, яка виправила всі мої помилки, і я зміг вийти на сцену.

Віка: А я з акторської родини і практично виросла в Театрі оперети. Мій тато брав участь у різних мюзиклах, які йшли тут (в «Монте-Крісто» Олександр Постоленко грає Альбера – прим. ред.) і постійно брав мене з собою. Тому коли в нашому мюзиклі з’явилися дитячі ролі, взяли мене як «доньку полку».

Чи страшно було виходити в перший раз на сцену?

Віка: Боялася зробити щось не так, не виправдати надії. Ну і боялася величезної сцени, повного залу, який аплодує професійним акторам. Після вистави навіть запитала у тата: «Невже кожен раз виходити на сцену настільки страшно?»

Гриша: І я теж боявся помилитися: сфальшувати або слова забути. Все-таки такий великий зал, сидять дорослі люди перед тобою.

На репетиціях режисер був дуже суворий? Що було найважчим?

Гриша: Спочатку було страшно, коли я перший раз співав перед нею (режисер «Монте-Крісто» – Аліна Чевік – прим. ред.) Але вона мене відразу заспокоїла, сказала, що все добре виходить. І взагалі, дуже по-доброму зі мною працювала.

Віка: У мене теж з Аліною склалися хороші стосунки. Вона не була суворою, а дуже поблажливо до мене ставилася. Та й роль у мене невелика, тому я швидко освоїлася.

З ким із акторів дружиш?

Віка: Так з половиною складу! Вони ж давні друзі нашої сім’ї, часто приїжджають в гості. Одного разу тато запитав, кого ти хочеш покликати на свій день народження? І я стала загинати пальці: Олександра Маракулина, Сергія, Анну Гученкову… тобто всіх батькових друзів-акторів!

Гриша: А я мало з ким спілкуюся, тільки на рівні «привіт — поки», але відносини в трупі дуже теплі. Я можу перед виставою поговорити з Денисом Дэмкивым про футбол, наприклад.

Не важко майже кожен день робити одне і те ж на сцені?

Гриша: Та ні! Якщо тобі це подобається, ти можеш робити це хоч десять раз на день! Все одно кожен раз все по-різному. У залі ж різні люди сидять, і вони реагують по-різному.

Віка: Ну спочатку, в перших виставах, я збивалася і робила уклін не до кінця. Але зараз взагалі все в порядку. А щодо важко чи ні – я ж тут з трирічного віку, мені дуже подобається тут бувати.

Що тобі подобається «Монте-Крісто»?

Віка: Можна я відповім коротко? Мені подобається все!

Гриша: А мені подобається, що в цьому мюзиклі всі актори — професіонали. Я хочу навчитися у них не хвилюватися перед виходом на сцену. Є у нас традиція: за кілька секунд до початку вистави вся трупа збирається в коло, складають руки разом і роблять так: «Раз-два-три…ууууххх!» Після цього ритуалу все абсолютно спокійно виходять на сцену і грають свої ролі, розуміючи, що партнер завжди поруч і завжди допоможе, якщо щось піде не так.

В школі як змінилося до тебе ставлення друзів і вчителів?

Гриша: Змінилося у вчителя музики! Я не знаю, звідки вона дізналася, але раптом стала говорити, що рада за мене, що завжди знала, що в мене гарний голос. Каже, що будемо розучувати з тобою пісні. А однокласники, звичайно, просять квитки.

Віка: Коли я пішла в перший клас, я вже була в «Монте-Крісто», інформація миттєво розлетілася по школі. Вчителі мені стали робити поблажки. Я, звичайно, цим користуюся. Наприклад, мені кажуть: «Віко, чому ти сьогодні якась незібраною?» А я відповідаю: «Ой, учора був спектакль, я так пізно повернулася додому, стомлена!» І всі питання відпадають (сміється).

Ким зараз мрієш стати, коли виростеш?

Віка: Взагалі я дуже добре малюю, тому раніше мріяла стати дизайнером або художником. Але з появою в моєму житті «Монте-Крісто» я, звичайно, твердо вирішила стати актрисою!

Гриша: А у мене навпаки. Раніше я хотів стати актором, але зараз навіть не знаю. Можу стати бізнесменом, можу спортсменом… Я захоплююся футболом, наприклад.

Як думаєш, актори – щасливі люди?

Гриша: Не впевнений. Тому що акторові завжди доводиться бути на виду. Так, у тебе є фанати, тебе постійно знімають, фотографують, дарують квіти і подарунки. Але з іншого боку, ти все життя повинен будеш провести за тонованим склом автомобіля.

Віка: Мій тато щасливий. Але не тому що він – актор, це важка робота. Він щасливий, коли йому вдається приїхати раніше до нас з мамою додому.

Мюзикл «Монте-Крісто» скоро закривається, які почуття відчуваєш з цього приводу?

Віка: Мені дуже сумно. Це стало частиною мого життя – кожен день приходити в театр, бачити обличчя своїх друзів. А що робити, коли не треба буде грати вистави? Я не знаю.

Гриша: Я дуже засмучений. І мені шкода, що я отримав роль так пізно. Чотири роки спектаклю – це величезне досягнення! Напевно, інші мюзикли так довго ніколи не йшли. Але головне, що мене вражає – щодня повний зал!

Денис Борисов