З самого ранку все йшло шкереберть. Спершу зрадницьки села батарейка в будильнику. Так, зайвих півгодини поспати – це, звичайно, добре, але
зате потім довелося з армійської швидкістю одягатися, варити каву і фарбувати губи. У підсумку на моїх дорогих колготках з’явилася затягування, а про каву я згадала, тільки коли той раптово зашипів і чорною плямою виплеснувся на білосніжну плиту.
Нічого хорошого мене не чекало і на службі: потрібних людей чомусь не було на місці, а дебет з кредитом вперто не зводився. До того ж після роботи я запізнилася на свій автобус, а це ж ще 20 хвилин стирчати на зупинці! Та ще й з неба заморосило…
З горя купила в найближчому гастрономі ковбасу і банку горошку для олів’є: ну і плювати на фігуру, візьму і з’їм цілу миску! Від образи хотілося розплакатися. І відразу чомусь згадалося все: і що тато хворіє, і що до свого віку я хоч і ягідка знову, але вже встигла розлучитися, а діти розлетілися хто куди. А тут ще й мужик якийсь на зупинці стоїть і так дивиться, ніби я Клаудія Шиффер власною персоною. Зустрілися поглядом. Начебто посміхнувся. Ну невже незрозуміло, адже у мене ж чорним по білому на лобі написано: не підходь – уб’є! Ой, здається, і справді до мене прямує.
– Добрий вечір, давайте я вас підвезу, он мій білий «жигуль» варто, – бородань поблизу видався зовсім не старим і навіть не противним.
Якщо чесно, від незнайомців я тримаюся подалі. Так було, коли мені було 20, так є і зараз. Запросто в машини я не стрибаю. Але перспектива стояти під проливним дощем і себе поїдом їсти за всі гріхи, здалася мені просто жахливою. Я махнула рукою: будь що буде. Він мене одразу попередив – обов’язково пристебніться: даішники, мовляв, звірствують. А потім ще й двері на кнопку заклацнув: бач, думаю, джентльмен який, боїться, як би дама на ходу не вивалилася.
Часом життя повертається до нас «обличчям»
Їдемо. З динаміків млосно муркоче «В підворітті на нас чекає маніяк…». І тут в мене наче полуда з очей спадає: батюшки, а мужик-то підозрілий! А що, якщо він маніяк?! Від цієї думки серце пішло в п’яти, і життя здалася не такою вже й поганою, начальник так взагалі душка.
– А ви з роботи чи як? – запитує і весь час посміхається. Точно, зуби заговорює!
Тут дві дівчини на шосе вибігли і голосують.
«Може, підвеземо?» – несміливо запитую і тремчу, мов осиковий лист.
– Тут зупинка заборонена, – відмовляється мужик, і мені стає ясно: все, пожила, вистачить, смерть з бородою прийшла.
Цікаво, куди ж він мене везе – адже я адреси не говорила… В голові крутяться десятки варіантів, як врятуватися від «перевертня». Веду себе, ніби все добре: сміюся, світську бесіду «ні про що» підтримую. І тут мене осінило: у мене ж зброя є – банку горошку! На першому ж світлофорі я, ніби супергероїня з голлівудського бойовика, за 5 секунд звільняюсь від ременя безпеки, відкриваю двері і з усього розмаху б’ю мужика по обличчю угорським горошком, кричачи при цьому: «Отримай, маніяк проклятий!».
…Такої ганьби в моєму житті ще не було і не буде ніколи. А історія з маніяком буде передаватися з вуст в уста усіма моїми нащадками. Так вам і треба мені!..
Ми сидимо на кухні з «маніяком» і уплітаємо ту олів’є. Він періодично доторкається до «шишки» на голові і сміється: «Ну ти даєш!» А я заливаюсь фарбою. І куди мої очі дивилися – Вітьку Пухова не визнала! Це ж мій однокласник і перша любов, ми ще на випускному півночі цілувалися. А як його дізнатися – стільки років не бачила, а тут борода та 15 зайвих кіло. І він теж хороший – дізнався і вирішив розіграти! До речі, у нас з «маніяком» після тієї зустрічі закрутився бурхливий роман, ми навіть подали заяву в ЗАГС.