Люди & Бренди: Агнія Барто

Знайомство більшості дітей з поезій починається з рядків «Наша Таня голосно плаче, упустила в річку м’ячик». Вірші Агнії Барто, добрі і веселі, ми запам’ятовуємо назавжди, щоб потім прочитати їх своїм дітям. Однак життя поетеси не була настільки легкою і безхмарною – революція, війна, загибель сина-підлітка…

Поет на пуантах

Агнія народилася в 1906 році в сім’ї ветеринара Лева Волова. Пізніше, вже в радянські роки, поетеса не любила згадувати своє дитинство: від французької мови, балетної школи і парадних обідів занадто віяло дореволюційним буржуазним побутом, до якого в СРСР ставилися з несхваленням. Тим не менш, типове для інтелігентної родини виховання дало свої плоди: гімназистка Агнія Волова була сором’язливою і скромною і, як і більшість її подруг, писала вірші, наслідуючи популярної Анни Ахматової (про “темну вуаль” і “смаглявих отроках” вірші тоді складала чи не кожна друга дівчина). До поезії юна Агнія виявляла набагато більшу схильність, ніж до балетній школі, на якій наполягав батько: Лев Миколайович бачив майбутнє дочки на сцені. Агнія старанно займалася танцями і готувалася до того, що після закінчення гімназії їй доведеться почати кар’єру балерини. При цьому все своє натхнення вона віддавала тетрадям, списаними віршованими рядками.

Держзамовлення на поезію

Здійснити мрію майбутньої знаменитої поетеси допоміг… нарком освіти Луначарський. Випускні іспити в гімназії здавали вже після революції, їх і відвідав народний комісар. Після іспитів відбувся концерт, на якому Агнія читала трагічну поему власного виробництва з пафосною назвою «Похоронний марш». Нарком не зміг стримати сміху і повідомив випускниці, що вона народжена писати веселі вірші. Як зізнавалася потім Барто, його слова здалися їй образливими – адже створювала вона не комедію, а драму. І тим не менше справа пішла: Луначарський запросив дівчину в Наркомпрос, і вже в 1925 році Агнія (їй було тоді дев’ятнадцять років) вже випустила першу книгу — «Кітайчонок Ван Лі». Сьогодні це назвали б урядовим замовленням, і практично так воно і було, адже у Наркомосу в ті роки стояло нелегке завдання – створити з нуля культуру нового радянського держави, в тому числі і дитячу літературу.

Чоловіки і діти

Виховання і характер Агнії допомогли їй залишитися в стороні від конфліктів і спорів у письменницькому середовищі. Почавши друкуватися, вона увійшла в літературні кола СРСР, але їй вдалося ніколи не мати в ньому ворогів. Популярність прийшла до поетки в тридцяті роки. Її збірки віршів тоді виходили із завидною регулярністю: 1934 рік — «Хлопчик навпаки», 1936 рік — «Іграшки», 1939 рік — «Снігур». Всі знали її вже як Агнію Барто — вона вийшла заміж рано, ледь не одразу після закінчення гімназії. Павло Барто теж був поетом, і вона народила від нього сина Ігоря — всі називали його Гаріком. Однак шлюб виявився невдалим. То Агнія і Павло поспішили з одруженням, то чоловік не міг змиритися з колосальною популярністю дружини, але в 1935 році поетеса пішла від чоловіка до чоловіка, з яким провела все життя.

Агнія зберегла прізвище Барто, під якою її вже добре знали читачі. Другого чоловіка поетеси звали Андрій Щегляев, він був ученим-енергетиком. Виявилося, що союз двох протилежностей — «лірика» і «фізика» — набагато міцніше шлюбу двох поетичних натур. За словами друзів Агнії, пара не посварилася жодного разу за всі п’ятдесят років спільного життя. Вони підтримували один одного, і їм вдалося досягти успіху: Агнії в поезії, а її чоловікові – в теплоенергетиці, він став членом-кореспондентом Академії наук. У пари народилася дочка Тетяна. Говорили, саме вона стала прототипом для рядків про Таню і м’ячик.

Під час війни Агнія Барто з сім’єю поїхали в евакуацію з Москви в Свердловськ. Її чоловік, який тоді вже був видатним вченим, деканом одного з факультетів МЕІ (його прозвали «найкрасивіший декан в СРСР»), отримав направлення на Урал. Сама поетеса в Свердловську стала працювати токарем — цю професію їй довелося освоїти, щоб більше часу проводити серед дітей. У той час на оборонних заводах працювали в основному підлітки, замінюючи воюючих дорослих, і Барто черпала в їх середовищі натхнення.

Трагедія

У 1944 році сім’я повернулася в столицю, в свою квартиру навпроти Третьяковської галереї. Вже було зрозуміло, що День перемоги ось-ось настане. Але для Барто щасливе очікування було перервано трагедією. 4 травня 1945 року її п’ятнадцятирічний син загинув, катаючись на велосипеді – зіткнувся з раптово вискочив з-за рогу вантажівкою. Смерть була миттєвою. Друзі поетеси згадували, що в ті страшні дні вона повністю пішла в себе — не спала і не їла.

Але життя тривало. У поетеси росла дочка Тетяна, якій тепер дісталася вся материнська любов. Переживши таку важку втрату, Барто поринула в роботу з головою, — тільки так і можна було забути про своє горе. У 1947 році вийшла поема «Звенигород», що зробила Агнію мало не національною героїнею. Твір було присвячено маленькому дитячому будинку в Звенигороді, у якому жили діти, які втратили батьків під час війни. Після публікації поеми Агнії надійшов лист від жінки, яка впізнала свою доньку в одній з героїнь книги. Так Барто допомогла родині возз’єднатися. Цій справі поетеса і присвятила дев’ять років життя — сприяла пошуку дітей, матерів, батьків, втрачених у війні. В 1965 році на радіо «Маяк» з’явилася програма «Шукаю людину». Багато в чому і сучасна програма «Жди меня!» на телебаченні з’явилася завдяки Агнії Барто.

Добра душа

Непомітно пролетіли роки. Дочка виросла, вийшла заміж і народила сина Володимира. Саме йому Барто присвятила цикл віршів «Вовка — добра душа». Агнія Львівна багато подорожувала, писала і приймала гостей. Побут дитячої поетеси і в радянські роки мало чим відрізнявся від дореволюційного — від усіх домашніх турбот її позбавила домогосподарка. Агнії залишалося тільки регулярно влаштовувати звані вечері, на які запрошувала людей різних кіл — академіків і студентів, поетів і акторів.

Чоловік Агнії Львівни помер в 1970 році від раку. Поетеса пережила його на одинадцять років. Після смерті Андрія Володимировича вона писала, не перестаючи — і знову саме робота допомогла їй пережити втрату. Вона випустила дві книги спогадів, більше сотні віршів, намагалася частіше бачитися з дочкою, онуками і друзями, щоб не залишатися на самоті. Барто ніколи не переставала допомагати людям — свої зв’язки і популярність використовувала, дістаючи ліки для хворих і допомагаючи навіть малознайомим людям, наприклад, отримати квартиру. І творила, творила, не перестаючи.

Агнії Барто не стало 1 квітня 1981 року. Дитячого поета не назвуть «нашим всім», але її рядки нам будуть читати онуки, стоячи на стільчику посеред вітальні. Світлі вірші, назавжди залишаються в пам’яті, — так само, як і сама Агнія Барто, залишилася в нашій літературі.

Марина Іванова

Читайте також:
Люди & Бренди: «Lego»
Люди & Бренди: Юрій Нікулін
Люди & Бренди:«Центральний Дитячий світ»