Мама в Америці

Мама.ру продовжує серію публікацій про життя мам у різних країнах і містах нашої планети. Минулого разу у нас вийшла історія, яку розповіла нам Олена, яка живе у Мехіко разом з сім’єю. Тепер настала черга Марини — вона теж з Америки, тільки не з Південної, а з Північної. Кілька років тому вона переїхала разом з чоловіком з Росії в США, де у пари народився син. Тепер на наше прохання вона розповіла про те, як побут з дитиною влаштований в Каліфорнії.

 

Марина, живе в Санта-Моніці, штат Каліфорнія, США, з чоловіком Сергієм та сином Андрієм 2 років і 10 місяців

Андрійко народився в Америці через два роки після того, як ми виїхали з Росії.

Декретна відпустка болюча тема для американських сімей. Для жінок він становить три місяці неоплачуваної часу. Чоловікам після народження дитини надається шість неоплачуваних тижнів, але штат Каліфорнія надає оплачувану відпустку. Ці шість тижнів папи можуть використовувати в перший рік життя малюка, або взявши весь відпустку відразу, або по чуть-чуть протягом року, або скоротивши собі робочий тиждень або навіть робочі дні. Іноді можна до цього додати свій лікарняний, якщо роботодавець не проти.

Три місяці — це дуже мало, тому далі кожен крутиться як може: батьки або знаходять малюкові приватні ясла daycare (державних ясел тут немає), або няню, або просять допомогти своїх батьків, бабусь і дідусів (я таких сімей тут майже не знаю, проте це не означає, що їх немає), або хтось із батьків залишає роботу на рік-два-п’ять років. По можливості намагаються зберегти роботу й працювати неповний робочий тиждень або з дому. Так що доглядом за дитиною займаються і мами, і тата.

Я могла б сказати, що з турботою про дитину нам ніхто не допомагає, але це було б неправдою. Раніше мені допомагала няня, вона приходила два-три рази на тиждень на дві години. Мені її порадила наша сусідка, мама двох хлопчиків шкільного віку. Без її допомоги я б ще довго ворожила, чи мені потрібна няня і як її знайти.

Більшість нянь, яких я зустрічаю на ігрових майданчиках і на заняттях з дітьми, испаноговорящие жінки, які приїхали в США з Південної Америки. У Каліфорнії іспанська стає другою офіційною мовою, на ньому говорить половина населення штату, і батьки цінують, коли няня може заодно навчити дитину говорити іншою мовою. З іншого боку, є багато прикладів сімей, які приїхали в Америку, які хотіли б зберегти рідну мову і знайти няню, яка говорить на їх рідній мові.

Найчастіше няню шукають через знайомих і друзів, через закриті групи, наприклад, у Фейсбуці або Yahoo, і навіть на майданчику під час прогулянки з дитиною. Ще є сайти з пошуку бебісітерів, на зразок тих, що зараз з’являються у великих містах Росії.

Є і професійні агентства з підбору нянь. Тільки якщо середня ціна за роботу няні в Лос-Анджелесі та його околицях — 15-18 доларів на годину за одну дитину, то з пошуком через агентство вам доведеться платити в півтора-два рази більше.

Мені допомагала мама. Вона приїжджала протягом усього першого року після народження Андрійка. Допомагає чоловік, коли не дуже зайнятий на роботі здачею проекту. Допомагають сусіди — нам з ними дуже пощастило. Вони відкриті і доброзичливі люди, люблять Андрійка, багато спілкуються і підтримують нас. Одного разу вони навіть залишалися з Андрійком, поки ми з чоловіком ходили в кіно. Я можу попросити їх подивитися за сином, якщо трапляється щось непередбачене. Двічі у відпустку приїжджали батьки чоловіка.

Коли знаходишся далеко від родичів з маленькою дитиною на руках, починаєш дуже сильно цінувати будь-яку допомогу.

Мені здається, я все ще шукаю баланс між американським підходом (я б сказала, він більш розслаблений: тут не прагнуть навчити дитину дисципліни і виростити його слухняним) та європейським або російським (мені вони здаються в чому близькими). І чим довше я живу в США, чим старше стає дитина, тим більше я дізнаюся, що і як тут прийнято робити, і як себе вести в якійсь ситуації. При цьому я не завжди знаю, що б зробили в такій же ситуації в Росії.

Я пам’ятаю перше, що мене тут шокувало. Коли Андрійко був грудним малюком, і я годувала його кожні два-три години, ми дізналися, що тут є ціла система, яка допомагає навчити дітей засинати самостійно і не є вночі, починаючи з 6 місяців. Існує тонна книг по цій темі, є спеціальні «тренери з сну (sleep coach), які за великі гроші прийдуть до тебе додому і допоможуть навчити свого малюка засинати і не прокидатися вночі. Мінусом цього підходу я вважаю систему Cry it out — дитина реве до тих пір, поки не засне. Роль «тренера» полягає в тому, щоб не дати мамі побігти до малюка, коли він плаче. Я трохи спрощую, але суть, як мені здається, в цьому. І тут це, як я зрозуміла, офіційний підхід до того, як треба вчити дитину засинати самостійно: цей метод радив наш педіатр.

Мені подобається, що тут більш шанобливо і терпляче ставляться до дітей, і особливо це виражається в тому, як з ними розмовляють. Не прийнято кричати на дитину, коли вона плаче, навіть якщо це відбувається в магазині, на майданчику, в саду. Ніхто не говорить малюкові: «припини істерику» або «припини ревіти». Спілкування з дітьми дуже ласкаве і щире. Мені здається, це все здорово позначається на формується дитячої самооцінки.

Ще я тут не чую або майже не чую, щоб батьки, пояснюючи щось дитині, вказували на когось іншого: мовляв, глянь, як Андрійко добре їсть кашу, а ти чого не їси? Батьки не хочуть, щоб дитина робила щось з-за сорому.

Ніхто не вимагає слухатися всіх дорослих. Батьків — та, бажано, але завжди робити так, як кажуть старші, — мені здається, тут такого немає. І ще тут багато обговорюється питання, як карати дітей і чи треба взагалі це робити. Найпоширеніші способи це time out (щось на кшталт нашого «поставити в кут», якщо дитина не слухається, або б’ється, або йому треба випустити пар і подумати про свою поведінку) або — для старших дітей — заборона на прогулянки з друзями. В саду, куди ми ходимо, дітей не карають взагалі.

Здорово, що тут заборонено курити на вулиці грубо поводитися з дітьми, заборонені тілесні покарання, дитину не можна відшмагати або вдарити. Так, мова йде саме про те, що це неприйнятно на вулиці, де можуть викликати поліцію або направити до вас в сім’ю перевірку від соцопеки. Коли ми були в Росії і під час прогулянки на майданчику одна незадоволена поведінкою дитини мама сказала йому: «Я тобі по дупі надаю», у Андрія відкрився рот від подиву — виявляється, буває і така опція.

У США дітям можна гуляти на майданчику без батьків. В основному там гуляють малюки і діти до 5-6 років. Майданчики безпечні, вони обнесені парканом з хвірткою, щоб сторонні дорослі без дітей туди не заходили (так написано в правилах майданчики). І майже все зроблено з пластику, є пісочниця і м’яке покриття замість асфальту або піску. Гойдалки тут на ланцюжках, і «сонечко» на них не можна зробити. Вранці або протягом дня більше гуляють няні з дітьми, а ввечері — вже батьки.

Взагалі, я чула, що в Америці майданчик не завжди типове місце зустрічі батьків і дітвори, так як американці живуть у своїх будинках з облаштованим заднім двориком і особливої потреби йти гуляти на майданчик у них немає. Але я рада, що для нашого міста це не так, і майданчики тут виглядають так само жваво, як у Москві.

Мені тут довго здавався дивним режим дня дошкільнят: діти лягають спати дуже рано, до 8 вечора. І теж встають рано: в 5-6 ранку. Але тепер, коли давня мрія Андрія здійснилась і він відмовився від денного сну, він став лягати в 8 замість 11 вечора, і прокидається раніше.

Система дошкільного виховання тут дуже відрізняється від російської. У США немає державних садів. Всі приватні сади, всі намагаються чимось виділитися і привернути батьків самими різними програмами і заняттями. Я буду говорити про садочках нашого міста, Санта-Моніки і Лос-Анджелеса, але, думаю, що схожа ситуація у багатьох великих містах Америки.

Сади тут коштують дуже дорого. Річна вартість в середньому близько 12-17 тисяч доларів, це близько 1500 доларів на місяць. Так, у них є черга, але це не означає, що коли звільниться місце, дитину обов’язково візьмуть. З усіх отриманих до лютого кожного року заявок сад вибирає тих хлопців, яких обов’язково візьмуть. А потім, якщо щось змінилося і в саду з’явилися додаткові місця, директор може вибрати когось з довгого списку подали заявки. Критерії, за якими відбувається відбір, тримаються в секреті. Після того як ви подали заявку, з вами можуть провести інтерв’ю або просто запросити дитину, щоб познайомитися з ним. Після цього сад прийме рішення, чи будете ви прийняті. Про їх вирішенні ви дізнаєтеся в лютому. Так що у вас буде час до вересня підшукати інший садок, якщо вас не взяли в той, який вам так сподобався.

Одна моя знайома подавала заявки в сім садів і отримала позитивну відповідь тільки з одного. А інша, щоб потрапити в один з кращих садочків, повідомила директору, що їх сім’я особисто знайома з родиною одного з вихованців цього дитячого саду, знаменитого телеведучого. Зіграло це роль? Не знаю, але їх прийняли. Я повторюся, що така система прийому існує тільки в деяких районах Лос-Анджелеса, і, може, ще на Манхеттені.

Для батьків вибір саду — це цілий процес, результат не гарантований. Спочатку вони ходять на екскурсії в сади, про яких від когось чули або просто знайшли з пошуку в інтернеті. Зазвичай з вересня по лютий раз в місяць є день відкритих дверей. Батьки дивляться, як все організовано, скільки дітей у групах, скільки вихователів на них припадає (зазвичай один вихователь на 4-8 дітей), є розподіл дітей за віком або всі грають разом, чи готують у садку обіди або батько повинен пакувати ланч дитині з собою, чи можна ходити в підгузку або трусиках; дивляться, які додаткові заняття проводяться (від йоги до китайської мови і плавання), дізнаються режим і гнучкість розкладу. І, звичайно ж, важливою є «філософія», за якою працює днз.

Те, що тут називають модним словом «філософія», насправді — підхід до роботи та засади розв’язання конфліктів між дітьми. Тут, як в Росії і Європі, є садки Монтессорі, сади з вальдорфської системою педагогіки, Реджіо Емілії, є сади, де в главу кута ставлять гру, а є з більш академічним підходом. Є групи з відкритим режимом дня або з більш структурованим. Є російські, вірменські, китайські, французькі, німецькі та іспаномовні сади. Існують програми для малозабезпечених сімей. І у нас в Санта-Моніці є кілька садів, які належать місту та отримують фінансування, тому ціни там нижче.

Режим у садах різний: деякі працюють по півдня, якісь цілий день. Буває, що можна створити розклад на два-три або п’ять днів в тиждень. Закривається сад не пізніше шести вечора. За хвилину запізнення після закриття вас штрафують на долар. В групу можуть не прийняти дитину з температурою, непрозорими соплями, сильним кашлем, активним нежиттю або висипом. Мені дивно, що при цьому педіатри керуються правилом: якщо дитина без температури 24 години, він може повертатися у групу після хвороби.

Є невеликі домашні сади, які, як випливає з назви, відкриваються у когось вдома. Вони можуть прийняти до 12 дітей, і для роботи їм не потрібна ліцензія. А є великі сади, де набрані за три групи дітей кожного віку. Є сади при церквах, при цьому батькам не обов’язково бути віруючими, щоб їхню дитину туди взяли. Але в таких садках діти, наприклад, раз на тиждень відвідують спеціальну службу до церкви, читають молитву перед їжею і відзначають релігійні свята.

Є сади, які покладаються на допомогу батьків. Вони називаються ко-оп (від cooperative preschool). Вони стоять трохи дешевше інших, але, вибираючи такий сад, ви підписуєте контакт і зобов’язуєтесь кожен місяць виконувати доручені вам обов’язки (наприклад, дрібний ремонт, організація свят і концертів, допомогу вихователям, приготування полудня, прання рушників та інше).

Система адаптації є, по-моєму, у всіх групах, і часто вихователі обговорюють план дій з батьками: скільки годин або днів залишатися з дитиною перед тим, як він буде в групі один. Зазвичай в план вносяться поправки, коли педагог бачить, що дитина вже готовий залишитися грати сам або, навпаки, повільніше звикає до нового розпорядку дня. В середньому процес займає два тижні, але може тривати до двох місяців (особливо, якщо ви ходите не кожен день). Деякі сади за додаткову плату пропонують програму адаптації, яка починається за півроку або за кілька місяців. Виглядає це як заняття для дітей і мам, яке веде ваш майбутній вихователь, проводиться воно раз у тиждень у тому ж приміщенні, де буде ваша група. Дитина звикає до оточення, одноліткам і приміщення, а дитячий садок дбає ще й про те, щоб заздалегідь набрати дітей на наступний рік.

Мені пощастило, і нас прийняли в сад, де є можливість вибирати неповний тиждень, тому вартість буде набагато нижче, але я повинна допомагати вихователям два дні в місяць.

Андрійко ходить два дні в тиждень по п’ять годин, це для мене максимальна допомога поки що. І в цьому садку, куди ми ходимо, проводяться семінари для батьків, на яких раз в місяць можна задати хвилюючі тебе питання. Там я часто дізнаюся для себе багато нового. Мені є над чим працювати, як батько я намагаюся стати краще.

Для мене основний спосіб зберегти зв’язок з Росією — це навчити Андрія говорити, читати і писати по-російськи. Вдома, в сім’ї, ми говоримо російською. Ми читаємо російські казки, віршики, трохи дивимося мультики і слухаємо музику, відзначаємо Новий рік з Дідом Морозом, подарунками і салатом олів’є.

Говорити (повними реченнями) Андрійко почав місяць тому, і це збіглося з нашою поїздкою в Росію — першою з тих пір, як він народився. Думаю, для нього це було так само добре, як для місцевих хлопців поїхати в Діснейленд. І, мабуть, він накопичував знання про російською і про англійською мовами, і в потрібний момент скористався ними.

Англійська він чує в саду, від друзів і сусідів, і в повсякденному житті, ну і з книжок та мультфільмів. Для нього зараз немає різниці, якою мовою я читаю йому книжку чи на якій мові ми дивимося мультфільм. Він однаково добре розуміє обидва.

Що ще? Так як наші батьки, друзі і родичі живуть в Росії, ми часто зідзвонюємося. Батьки приїжджають нечасто, але дзвонять по Скайпу майже кожен день і розмовляють з Андрійком. Плюс безмежна любов і тепло рідних та друзів. Раніше не виходило поїхати по безлічі причин, але тепер, я сподіваюся, ми зможемо їздити в Росію щороку.

Америка — країна емігрантів, тут живуть люди, які приїхали з будь-якої точки земної кулі, і, зрозуміло, що у кожного свої традиції і принципи виховання, яким вони можуть слідувати. Те, що я відзначила для себе і про що розповіла вище, типово, як мені здається, саме для американської культури, і в цілому мені ці принципи виховання стали близькі.