Батьки і діти вибудовують стосунки, часто прагнучи досягти протилежних цілей. Мами і тата домагаються слухняності, дитина — свободи. Що нам робити? Дресирувати і пишатися беззаперечним виконанням команд, виставляти кордону і охороняти їх або… завжди і на все говорити «так»? І взагалі, добре це чи погано, коли дитина не слухається?
Джерело: Shutterstock
Одна з головних наших перемог над комуністичним минулим все-таки в розумінні, що кожен з нас не гвинтик у державній системі, а особистість. Визнати це було непросто, ще складніше «тримати марку» виховані в СРСР бабусям і дідусям наших дітей, так і багатьом з нас, судячи з ситуацій, які ми спостерігаємо на майданчиках, пляжах і торгових центрах.
Не тільки радянська система виховання будувалася на бажання підпорядкувати, підім’яти, заткнути. Так легше управляти і сьогодні. І люблячим сучасним батькам так теж легше. Не потрібно витрачати час на пояснення, придумувати якісь правила, розповідати, що можна, а що ні. Просто всі забороняєш, швидко робиш за дитину сам всі маніпуляції, які забирають час і де можна забруднитися, не пропонуєш вибір — і… через пару років малюк як шовковий. Мало того! І через 20 років — теж. Маленький нюанс: він слухає всіх. Він звик виконувати команди і по-іншому просто не вміє. Це виконавець, заглядывающий в очі, він завжди готовий підставити руки і сидіти до ночі в офісі. Тільки доручити йому щось, де доведеться прийняти самостійне рішення, нереально: цього досвіду немає.