Дитячі капризи: як перемогти
Як би ми не любили своїх дітей, доводиться визнати: діти – відмінні маніпулятори. Вони придумують найбільш витончені способи, щоб отримати від батьків бажане (цукерки, увагу, гроші – потрібне підкреслити). При цьому діти відмінно знають, коли мама і тато здадуться. Прекрасний приклад тому – істерика в супермаркеті, де тато напевно купить цукерку, тому що йому стане соромно перед іншими покупцями. Бац! І заповітна цукерка у малюка в кишені — 1:0, дорогі батьки. “Якщо в якийсь момент поведінку малюка спрацював, він буде користуватися цим прийомом і далі”, коментує психолог Ірина Калініна.
Отже, що ми маємо? “Дитина 1,8 став дуже примхливий. Трохи що не по його — відразу верещати. На горщик відмовляється сідати, брикається”.
“Доньці 1,5 року. Вона регулярно влаштовує істерики. Трохи що не так, як їй хочеться — все, кінець. Кричить, б’є мене по обличчю, кидає предмети”.
“Моїй доньці майже п’ять. Вона абсолютно некерована, грубить всім, б’є сестру, капостить. Розмови не допомагають, пробували карати — теж даремно. Вона просто нестерпна”.
Моя абсолютно ідеальна дівчинка 1,11 стала жахом-жахом. Скиглить, виє, вередує, вимагає і так далі…
Знайоме? Мені — так. Такі прояви характеру в силах звести з розуму кого завгодно. Подібна поведінка дратує, стомлює, викликає почуття відчаю і безпорадності. Хтось починає думати, що у нього “неправильний” дитина, хтось нарікає на свої педагогічні навички, інші вважають, що не задалося і те, і інше.
Звичайно, універсальних порад немає. У кожній з цих скарг я, як дитячий психолог, звернула б увагу на “дрібниці”, непомітні на перший погляд. У першому випадку може мати місце протест проти надто раннього привчання до горщика. У другому питанні хочеться розпитати маму, достатньо жорсткою була її реакція, коли дитина вперше вдарив її по обличчю. Третя історія “попахує” ревнощами до молодшої сестри. В останній — очевидна криза двох років і тут залишається лише спокійно чекати, поки малюк переросте.
Як бачите, в кожному випадку своя причина і свою пораду. Є і науки свій погляд на дитячі капризи. Завдяки недавнім дослідженням американських учених з’ясувалося, що істерика – аж ніяк не хаотичний процес, що всі ці крики, зойки, катання по підлозі відбуваються за певними законами і підкоряються якомусь ритму. Що ж радять вчені мужі? Парадоксально! Але нічого. Порада, яку дають дорослим автори дослідження, звучить дуже коротко – не робіть нічого. Тобто взагалі нічого – мовчіть, не задавайте знаходиться в істериці дитині ніяких питань, так як це тільки посилить лють і, відповідно, продовжить напад.
Звичайно, не кожній мамі під силу “вважати овець”, коли дитина в припадку б’ється головою об полицю з іграшками в дитячому магазині. Але тут виникає закономірне питання: “Може бути, не варто було його туди брати?”
Психолог Ірина Калініна коментує історію “некупленных іграшок”: “Вчіть дитину домовлятися замість того, щоб вимагати і просити. Потрібно навчити обговорювати: покупка буде чи ні, якщо ні, то з якої причини, щоб дитина не відчував себе просто відкинути. А саме так найчастіше діти і сприймають відмову в покупці: “Раз не купують, значить, я поганий”).
І ще один експрес-порада від Ірини Калініної — дозвольте Його величності почати істерику: “Ти збираєшся плакати? Можна, я дозволяю”. Факт дозволеності збиває дитину з пантелику.
Висновки: на початку істерики спробуйте “дозволити плакати”, а трохи пізніше обговоріть, що іграшка не куплена зовсім не тому, що малюк поганий.
В цілому, більшість дитячих істерик можна передбачити і не допустити. Найчастіше капризи виникають на тлі перевтоми, в некомфортному обстановці, якщо у дитини незручний одяг або він погано себе почуває. Якщо постійні капризи, це може говорити про захворювання нервової системи — тоді дитину варто показати невропатологу.
Якщо ж зі здоров’ям все в порядку і істерики при одному з батьків дитина собі не дозволяє, то корінь проблеми варто шукати в реакціях батьків на капризи. Про те, як правильно реагувати, щоб не стати заручником істерик, “Мамі” розповіли дитячі психологи.
Психолог Віра Матицина вважає, що при уважному розборі таких ситуацій виявляється, що дітям потрібно не більше, ніж вашу увагу. Вони хочуть відчувати, що в даний момент вони важливі для батьків. Адже навіть покарання — це можливість отримати свою порцію уваги. Віра Матицина радить для запобігання істерик не відмахуватися від дитини: отримали «запит» на увагу, скажіть коли і як ви його дасте і обов’язково виконайте обіцянку. Порада: намагайтеся, по можливості, приділити дитині увагу, коли він просить пограти або поговорити з ним.
Тим не менш, “увага увазі ворожнечу”, – вважає педагог-психолог Тетяна Маркова. Дитині воно, безумовно, необхідно, але не повинно бути пов’язане з фактом істерики. Якщо дитина систематично розігрує подібні концерти, то, швидше за все, кожен раз вони виявляються дієвими. Нерозумно було б постійно робити те, що не приносить результату, правда? Тут важливо перервати порочне коло “істерика-увага” або “істерика — отримав те, що хотів”.
Якщо найстрашніше вже почалося, Вам просто необхідно простежити, щоб дитина перебувала в безпечному просторі, але Ваша емоційна включеність у процес повинна бути мінімальною.
Можна озвучити дитині його стан: “Ти злишся, тому що я не купила тобі те, що ти хотів” і м’яко запропонувати йому поговорити після того, як він заспокоїться. Вередування й істерики, пов’язані з “некупленной” іграшкою можна запобігти, заздалегідь сказавши дитині, що Ви можете купити йому одну іграшку на місяць і не дорожче певної суми, але при цьому він сам її зможе собі вибрати.
Отже, заздалегідь попереджаємо — чи варто розраховувати на покупку. Якщо не спрацював — коментуємо почуття дитини, не включаючись емоційно.
Психолог Наталія Бабич не рекомендує стояти в сторонці, поки дитина б’ється головою об підлогу і радить якомога швидше зупинити істерику. Тому що дитина в цьому стані втрачає багато сил — фізичних та психологічних. В якості швидкої допомоги при істериках Наталія рекомендує видалити глядачів і здійснити дію, яка здивує дитини (наприклад, з гуркотом впустити предмет). Якщо така дія зробити не вдається, то сидите поруч з дитиною, тримайте його за руку, погладжуйте по голові, але не вступайте з ним у бесіду або, тим більше, в суперечку.
Після того, як істерика пішла на спад, говоріть короткими фразами, упевненим, але доброзичливим тоном (“Випий води”, “Умийся”).
Висновок: На самому початку істерики спробуйте зробити яке-небудь з ряду геть незвичайне дію.
Психолог Микита Верховський бачить корінь дитячих маніпуляцій помсти або шантаж по відношенню до батьків. Микита Верховський вважає, що призводить до істерик нелогічну поведінку тата і мами. Нелогічність полягає, по-перше, у привчанні дитини до відмови як такого. І, коли малюк стикається з відмовою (“Не куплю”), він сприймає це як щось образливе. І бореться з цим самим жорстким чином. По-друге, помилка в тому, що швидше за все, при інших обставинах, в інший час йому дозволялося те, що забороняється в цей раз.
Дитина, швидше за все, вже стикався з тим, що якщо натиснути на батька, то він може і піддатися. І, якщо в якийсь момент дитина отримує жорсткий і остаточна відмова в чому-небудь, він злиться на батьків і починає їм мстити.
Висновок: чітке “ні” — запорука вашого успіху. І, одного разу відмовивши, ніколи не дозволяйте Вас “продавити”.
Психолог Ганна Безингер солідарна c попереднім оратором у тому, що дитячі провокації — це втрачені батьками кордону і непослідовність. Ганна вважає, що якщо істерика все ж таки почалася, варто обмежитися фразою: «Я розумію, що зараз ти хочеш ще гуляти, але нам вже пора додому». Висновок: дитині важливо показати, що його чують, але при цьому йому також важливо побачити, що останнє слово залишилося за старшими.
Отже, в першу чергу навчитися попереджати істеричні спалаху (не варто йти в магазин, якщо малюк не спав вдень). Щоб відвернути, давайте чіткі і конкретні команди (“Умийся”) замість того, щоб вимагати припинити плакати. Назвіть малюкові його почуття і поясніть, що з ним відбувається. Якщо істерика вже почалася, постарайтеся відвернути якимось незвичайним дією, а, головне, залишити шоу без глядачів. Завжди пам’ятайте про те, що діти швидко ростуть і чим старше вони стають, тим більше “адекватно” стає поведінка.
Катерина Хломова, дитячий і сімейний психотерапевт