International children’s Day, який прийнято називати Днем захисту дітей, що відзначається в цьому році в 69-й раз. У 1949 році учасниці паризького Конгресу жінок заснували це свято, поклявшись боротися за забезпечення миру як єдиної гарантії щастя дітей. Порив зрозумілий: тисячі малюків і підлітків, які втратили в ході Другої світової батьків і домівки, жили на вулиці, жебракували, крали, торгували своїм тілом. Хтось помирав від голоду і холоду, хтось- від хвороб…
Через рік, у 1950-му, International children’s Day відзначали в десятках країн світу. Але введення в календар особливої дати не допомогло домогтися загального дитячого щастя – мир, завойований в 45-м, виявився занадто тендітним. І це, на думку фахівців, не дивно – з описаних істориками трьох з половиною тисячоліть повністю в світі люди жили тільки 268 років…
Але що знають наші діти про війну і потрібно їм взагалі про це знати?
З цими питаннями «Лелека на даху» звернувся до ветеранів і школярам.
Житлоплощу мужності
Війна – тема важка. Так треба піднімати її в розмовах зі своєю дитиною? Деякі батьки вважають: навіщо? По ТБ показують парад, біля пам’ятників запалено вічний вогонь, біля метро роздають георгіївські стрічки – дітям і без довгих розмов все зрозуміло.
У педагогів на цей рахунок інша думка: ця тема – могутній виховний засіб, тому обговорювати її з дітьми потрібно обов’язково. Тим більше, що війна досі для нас актуальна.
Але хто і якими словами може розповісти дитині про страшні події, не порушивши при цьому його психіку?
Психологи не сумніваються: старий і дитина завжди знайдуть про що поговорити, причому обов’язково один одного почують і зрозуміють. Тим більше якщо старий розповідає дитині про своє дитинство…
Ніна Іванівна Павлова, 1930 р. н.:
– Мені, коли почалася війна, було дев’ять років, братові – одинадцять. І я пам’ятаю той час так, ніби все сталося вчора. Всяке траплялося, причому, як не дивно, не тільки страшне, бувало, що і сміялися…
Розповім один випадок. В першу блокадную осінь батько зробив у себе на заводі пічку-буржуйку, привіз додому, встановив. Був жовтень, холодно вже, ми почали підкидати в буржуйку тріски, відігрілися, разомлели і заснули… А серед ночі прокинулася, дивиться – з димоходу вилітають іскри. Мама закричала: «Горимо! Горимо!» – і побігла за допомогою.
Прийшли три мужика. Але води не було, довелося їм вирубувати тліючі дошки з стін і стелі. Загалом впоралися з пожежею, але на стелі залишилося отвір з півметра діаметром. Не наскрізний, але було видно дранку. А над нами – горище. Так і жили.
І в один із днів ми були вдома, і раптом гуркіт, пил, бруд, нічого не видно, тільки чуємо, як котиться таз. А коли стало можливо щось розглянути, дивимося – стеля, де була діра, обвалився, і у нас на підлозі лежить сусідка, яку всі чомусь звали Нецелихой. Ми зрозуміли, що вона була на горищі, наступила на підступне місце і провалилася. Ми з мамою розреготалися, а Нецелиха – в сльози. Подумала, що потрапила в пастку і її хочуть зарізати. Голосить, благає пожаліти. Ледве-ледве пояснили їй, що сталося. Але зате потім довго ще всі разом сміялися…
Єгор Зімін, 9 років:
– Мені з татом розповідали про те, що воював мій дідусь, показували старі фотографії в альбомі. І ще я читав книжку про дівчинку Таню, яка жила під час війни в Ленінграді. Їх часто бомбили, доводилося ховатися в притулок, а з їжі не було нічого, крім хліба.
Розваг у дітей не було, звичайно, ніяких, тому Таня дуже зраділа, коли знайшла під сходами кошеня. Він був дуже худий і голодний, вона принесла його додому і сховала під подушку…
Потім вони вирішили виїхати з міста, щоб врятуватися. Але коли сідали в поїзд, почався обстріл, і цю дівчинку дуже сильно поранили…
А недавно ми з мамою і сестрою були на виставці, де показували зброю. Мені навіть дали потримати його! Загалом, воно було дуже важке, але я подумав, що якщо буде потрібно, теж піду захищати Батьківщину. Хоча військовим, звичайно, бути не хочу. Хочу стати великим ученим. Фізиком.
Невеселі картинки
Сьогодні багато говорять про патріотизм, тема стала трендової.
Ми гнівно засуджуємо підлітків, які, не пам’ятаючи, в якому році почалася і закінчилася Велика Вітчизняна, тим не менш впевнено заявляють: «Ми всім задали перцю!». Але при цьому мало кого насторожує, що слово «герой» асоціюється у сучасних дітей з Капітаном Подштанником, Кімом П’ять з плюсом і Бетменом, а не з Маратом Казеем або Льонею Голиковым.
Чому? Напевно, треба просто зрозуміти, що патріотизм не може виникнути сам по собі, його потрібно з раннього дитинства вирощувати, культивувати. І найкраще це можуть зробити ті, хто 75 років тому не в мультику, а в реальному житті врятував світ і відновив справедливість…
Олександр Георгійович Асопян, 1930 р. н.:
– Я виховувався в дитячому будинку в Орджонікідзе. І коли німці почали рватися на Кавказ, нас вирішили евакуювати. Як зараз пам’ятаю, ми з моїм другом Артуром збираємо валізи і домовляємось: як тільки отъедем, дамо драла – і на фронт. Дитбудинок ж закритий, повертати нас буде нікуди, значить, не виженуть.
Так, власне, і сталося.
Потрапив я в 5-ту окрему гвардійську стрілецьку бригаду. Мені там повністю пошили форму, навіть чоботи на замовлення зробили, і це притому, що солдати носили обмотки! Особистої зброї, правда, не видали, але солдати подарували мені пістолет.
Загалом, визначили мене в штаб батальйону. Начальником штабу був капітан Глитаїв – дивовижна людина, все хотів мене усиновити, навіть писав про це своїй сім’ї. Вони погодилися, і я так і думав, що закінчиться війна – поїду жити в місто Вовчанськ, звідки капітан був родом. Але не сталося – загинув мій Глитаїв в Чехословаччині…
Але це я так, до слова… А взагалі можу сказати, що до мене всі добре ставилися, оберігали, навіть лякали: «Будеш виходити на передову – відправимо назад у дитячий будинок!». Але чого ж лякати, коли постійно авіанальоти і артобстріли. При одному з таких я і отримав важку контузію і осколок в праву ногу.
В госпіталь я тоді відмовився лягати навідріз – боявся втратити свою частину, тому мене залишили у партизанів. Але був я у них недовго – через тиждень мені все зажило як на собаці, мабуть, вік давався взнаки. Адже мені тоді було лише п’ятнадцять років, йшов шістнадцятий…
Загалом, набачився я за війну всякого. І знаєте, що хотів би сказати всьому світу? Берегти треба один одного, люди! Війна – це страшно! Не дай бог!..
Філіппова Даша, 13 років:
– Війна – найжахливіше, що я знаю. З-за неї в 1941-1945 роках безліч дітей залишилися сиротами, майже кожна сім’я зазнала втрати родичів. Наші бабусі погано знали слово «тато», тому що їхні батьки відправилися захищати свою Батьківщину, і я сподіваюся, що вона більше нікому не дасть про себе знати!
На шляху в майбутнє
Не так давно на одному з інтернет-форумів дошколенка поскаржилася:
– Сьогодні в садку дітям розповідали про блокаду, Дорогу життя та інше. Ну що… про Дорогу життя і блокаду дитина засвоїв. Але він чітко впевнений, що ми воювали з індіанцями…
Дитина, звичайно, маленький, і тому в абсолютній більшості коментарів маму заспокоювали: «Ваш малюк просто не в змозі зрозуміти і відчути трагізм того, про що йому розповідала вихователька». Врозріз з загальною думкою йшло тільки одне зауваження: «наймолодшому за всю історію Великої Вітчизняної, сина полку Сергійкові Алешкову, було всього п’ять років. У 1942 році під Сталінградом він врятував кілька офіцерів, під обстрілом покликавши на допомогу і прийнявши участь в откапывании заваленого бліндажа. За це він був нагороджений медаллю «За бойові заслуги»…
Сергій Альошкін такий, звичайно, один. Але і тим, хто постарше, доводилося не легше…
Надія Григорівна Єгорова, 1927 р. н.:
– Ми до війни жили в селі Заиванье Псковської області. Зовсім маленька була село і настільки глуха, що коли прийшли німці, худобу повідбирали, переконалися, що ні у кого навіть радіо немає, і поїхали – робити-то їм у нас було, загалом, нічого. Знову прийшли тільки восени 1943 року, при відступі. Але нас заздалегідь попередили, що німці не сьогодні-завтра знову завітають, тому ми всім світом пішли в ліс. А коли повернулися, дивимося – ці паразити спалили все до останнього будинку, тільки труби стирчать чорні.
Ну, що робити? Довелося рити землянки, у них і жили. Батька в армію забрали, ми дуже бідували: корою харчувалися, мох варили… А коли хтось розповів, що в семи кілометрах від нас проходить військова частина, відразу і вирішила: «Віддам-ка я тебе, доча, в армію».
Мені тоді і шістнадцяти ще не виповнилося. Страшно, звичайно, було, але я не плакала, розуміла: нікуди не дінешся – жити ж якось треба…
В госпіталі, В який потрапила, я була маленькою, мене навіть прозвали Кнопочкою. Але поблажок не робили: підносила солдатам їжу, робила перев’язки, качки міняла – багато ж поранені були, без рук. Лежить такий солдатик, а ти його, як маленького, з ложечки годуєш – страшно згадати. Але найважче було зачитувати листи їм – писали всяке, іноді сидиш, читаєш і сльозами умиваєшся…
Та вже, не забудеш таке. І скажу як на духу, адже мені все життя ця війна сниться, кожну ніч, проклята, приходить…
Перед 9 Травня на одному з батьківських інтернет-ресурсів з’явився пост, який не потребує коментарів:
«Запитуємо сина:
– Дмитре, підеш в армію?
– Не піду!
– Чому?
– Нам війна не потрібна!»