Сергій стояв у роздумах біля кафе і дивився на темне зимове небо. Сьогодні довелося затриматися на роботі, він втомився і добряче зголоднів. Але додому йти не хотілося. «Місячний куля під зоряним абажуром висвітлював сонний містечко» – процитував він собі під ніс рядка забутого тепер майже всіма Едуарда Асадова.
Двері кафе відчинилися, випустивши назовні якусь веселу компанію. І разом з нею – шлейф із запахів і звуків. Швидко, наче за ним хтось гнався, Сергій схопився за дверну ручку – швидше, швидше туди, де ніхто не запитає тебе з прокурорської інтонацією: «І де ж ти був, цікаво? А грошей тобі на роботі, що, не хочуть платити в принципі?!»
Втекти…
За столиком біля вікна смачно закушували холодну горілочку молоді мужики. Попросивши дозволу сісти на вільний стілець, Сергій зробив замовлення. Їв він мовчки, смачно і задумливо. До розмови сусідів не прислухався, проте з уривків фраз зрозумів, що ті відзначали вдалу операцію на фірмі. Бажання випити не було. Але коли чоловіки радо протягнули чарку («За наш успіх, дружбан!»), відмовлятися не став: не вистачало ще здатися снобом.
Як виправити помилки минулого?
Вийшовши з кафе, він глибоко вдихнув морозне повітря і знову глянув на небо. «Місячний куля під зоряним абажуром…» Ці наївні вірші колись він читав Оксані. Вона жила зовсім поруч. Може, тому ноги понесли його саме в це кафе. Сергій розвернувся і попрямував до добре знайомої багатоповерхівці.
Сховатися!
Оксана відкрила миттєво, немов чекала дзвінка.
– Знову ти, Їжак, – якось сумно промовила вона коли-то придумане нею ж ім’я і пішла всередину квартири. – Чай зігріти?
– Хочеться чого-небудь міцніше, – відповів Сергій, проходячи слідом за нею. – Привіт.
– Ну, здрастуй… щось на тебе не схоже – пити ні з того, ні з сього. Сталось що?
– Так як тобі сказати… На роботі завал. Додому не тягне. Зайшов в кафе, ми там раніше з тобою сиділи… Не можу я без тебе, Оксанко! Ну і… скоро свято сімейне все-таки.
– Для мене немає сімейних. Є просто свята, для мене і для дочки.
Простить чи дочка-підліток?
Оксана налила Сергію коньяку, подала зацукровані часточки лимона. У двері подзвонили.
– Ось і Ксюша, – Оксана пішла в передпокій.
13-річна Ксюша («А вимахав!») влетіла слідом за матір’ю на кухню і, побачивши Сергія, єхидно скривила губи: – О, які у нас люди в гостях! Що святкуємо?
Сергій чомусь зніяковів: – Не треба зі мною так розмовляти, Ксю.
– Я тобі не Ксю, а Ксенія!
– Не ерничай, я все-таки не чужий.
– А хто ти такий, щоб я з тобою вважалася? Дуже навіть чужий! Навіть більше – рідний зрадник.
– Ксюша, іди в свою кімнату, вечері я тебе покличу, – вмішалася Оксана.
Та пирхнула і голосно грюкнула дверима.
– Яка вона… зла стає, – Сергій машинально махнув чарку, не закусивши, витер губи тильною стороною долоні.
– А чого ти чекав? – почала було Оксана роздратовано, потім голос її потеплішав. – Гаразд, проїхали… Просто вік у неї зараз такий. Неадекватний…
Залишитися?
Мовчання сгущалось. Сергій підняв очі на застиглу біля вікна Оксану:
– Я сьогодні вірші згадав. Асадова. Які тобі читав. Пам’ятаєш?
– Я зараз інші вірші віддаю перевагу: «У мене сьогодні багато справи – треба пам’ять про тебе вбити..» І знаєш, виходить!
– Ну навіщо ти так? Адже мені важко, ти уявити не можеш…
Дивлячись на Сергія блискучими чи то від гніву, чи то від сліз очима, вона випалила:
– Дивлюся я на вас, мужиків, і диву даюся! Одну ви любите, то іншу. І їм же потім скаржитеся, як вам, виявляється, важко! Ось що, Сергію, досить нам цих регулярних прощань. Начебто не діти, а все у нас якісь з тобою камерні вистави. Знаєш, з мене погана актриса… Іди-но ти додому, тебе вже шукають, напевно. А то примчиться твоя благовірна сюди, скандалу не оберешся…
Йдучи – йди
Вона відвернулася до вікна. Сергій прикрив за собою двері і повільно, тяжко став спускатися по знайомій до останньої щербинки сходах. Він йшов додому, до жінки, заради якої кілька років тому покинув сім’ю. «Зоряний абажур» над його головою був щільно закритий непроникними хмарами…