Про що думають діти
«Ваше життя сьогодні – це сума думок і дій у минулому», – написав колись Робін Шарма. І ми навіть не уявляємо часом, з яких ранніх років це починається. Що ми почули і побачили в дитинстві, які висновки зробили тоді, щоб наша доросле життя стала такою, як зараз? А якщо спробувати згадати це? Щоб зрозуміти, звідки потім у дорослому житті так багато страхів і невпевненості в собі. Щоб стати вільним від заважають стереотипів майже забутого минулого.
Діти пізнають світ так, як ми, дорослі, підносимо його. У них немає фільтра, і вся інформація сприймається ними апріорі. Вони не розуміють жартів чи натяків. Вони відкриті і довірливі. Вони пізнають світ за двома критеріями: «добре – погано», «можна – не можна». І ці критерії пропонуємо їм ми – батьки. Найчастіше, коли дитина задає питання, йому відразу кажуть, як треба.
А що, якщо дитина сам поміркуємо? У дітей ж відмінно розвинена інтуїція.
Якщо дитині не дати самому приймати рішення, то незабаром він зрозуміє, що його особиста думка не так вже й важливо. Він зрозуміє, що внутрішні пориви і емоції треба приглушувати, так як вони все одно не грають ролі в його житті. Дитина вірить кожному слову, яке потім може змінити все життя…
Пропоную на кілька хвилин уявити собі п’ятирічної дитини. Наївного, доброго, довірливого. Для якого кожна людина, що зустрічається на його шляху, – гуру, мудрець. І почитати уривки з щоденника такого малюка. Поглянути на світ дорослих його очима.
Серпень 1986 року
Через місяць мені виповниться п’ять років. Я весела і розумна дівчинка. Мені всі так кажуть. Батьки мене люблять. Я їх теж люблю. Сьогодні ми їхали в гості на електричці. Я довго розчісувала волосся мамі. Тітка навпаки сказала, що я можу стати перукарем. «Як же це цікаво! Хочу робити людей красивими», – подумала я. До самого вечора я придумувала нові зачіски, малювала їх і мріяла, що скоро, вже зовсім скоро я виросту і стану перукарем. Мама дивилася на мене і посміхалася.
Вересень 1986 року
Я стала старшою ще на рік. На день народження батьки подарували мені набір посуду. Мама каже, що жінка повинна вміти смачно готувати, щоб її любили. Буду вчитися готувати своїм лялькам і м’яким іграшкам. Так здорово! А ще я скоро подорослішаю і буду адвокатом. Так, мені сказала сусідська тітка Маша, що я дуже справедлива. А ще я заступаюсь за маленьких дітей, коли їх ображають. Я виросту і буду захищати дітей і дорослих. Ой, як же це цікаво!
- Я справедлива.
- Я повинна добре готувати, щоб мене любили.
Травень 1987
Сьогодні ми їхали з мамою в автобусі. І я почула, як говорять дві тітки. Та, у якої зачіска, сказала, що їй платять мало грошей за те, що вона робить красиві зачіски людям. Вона любить свою роботу, але там мало платять, тому вона рідко купує своїм дітям полуницю, а сама її взагалі не їсть. Виходить, що якщо я буду перукарем, я не зможу їсти смачну полуницю?
- Якщо працювати на улюбленій роботі, то можна залишитися без полуниці.
Грудень 1987 року
Скоро Новий рік. Я написала лист Дідові Морозу і попросила принести мені в подарунок набір для лікування. Я знаю, що все, що я захочу, здійсниться. Тому що мені батьки сказали, що чудеса трапляються з тими, хто в них вірить. Я вірю! Сильно-пресильно! От би вже настав Новий рік!
- Чудеса трапляються з тими, хто в них вірить.
Грудень 1987 року
Сьогодні мені в садочку сказали, що якщо я буду примхливої дівчинкою, до мене Дід Мороз не прийде. Треба подумати, як стати хорошою. Щоб вони мене не розлюбили і Дід Мороз прийшов у новорічну ніч.
- Мені будуть дарувати подарунки, якщо я не буду вередувати.
Грудень 1987 року
Батьки мене люблять. І я вірю, що Дід Мороз до мене обов’язково прийде. Для цього я стала хорошою дівчинкою. Правда, мені тепер треба приховувати свої примхи. Тато каже, що брехати недобре. Ну і що, зате для батьків я буду хорошою дівчинкою, і тепер вже точно Дід Мороз принесе мені подарунки.
- Брехати недобре, але потрібно.
Січень 1988 року
Я так сильно вірила, що мені Дід Мороз принесе подарунок, що ледве дочекалася свята. Приніс. Сьогодні весь день граю – лечу ляльок, які захворіли. Міряю їм температуру, слухаю дихання, доглядаю, співаю гарячим чаєм. Коли виросту, стану лікарем. Буду лікувати людей і доглядати за ними. А ще тепер я розумію, що для того щоб мені дарували подарунки, я повинна приховувати свої примхи. Як казала вихователька, «твої капризи нікому не потрібні». Раз вони нікому не потрібні, то і мені не потрібні! Я перестану плакати, коли мені прикро, а ще я перестану говорити все, що раніше говорила. Я перестану злитися. Мої капризи нікому не потрібні. Ой, сльози залили всю зошит. Але я не можу більше плакати. Всі говорять, що це погано. Мені дорослі часто кажуть, що добре, а що погано. От коли виросту, буду все знати!
- Треба всім показувати, яка я гарна, щоб отримувати подарунки.
- Плакати не можна.
Лютий 1988 року
Сьогодні з татом дивилася телевізор. Там сказали, що був заарештований один адвокат. Його посадять до в’язниці надовго. Тато сердився і казав, що так йому і треба. Що всі вони такі. Беруть якісь хабарі. Я теж хочу стати адвокатом. Цікаво, а що таке «хабарі»? А за що його посадили у в’язницю? Шкода цього дядька. Він тепер не зможе щодня бачити маму і тата. А хто йому буде варити вранці манну кашку?
- Не хочу бути адвокатом – мене тато перестане любити.
Травень 1988 року
Чомусь я стала часто хворіти. Лікар батькам сказав, що це з-за вірусів. Що всі діти хворіють. А мені подобається хворіти. В ці дні батьки мені приділяють багато уваги, жаліють мене, часто цілують і обнімають. І добре, що я перестала плакати. Я тепер взагалі не плачу, і мене всі люблять. Я – хороша!
- Хворіти добре! Можна отримати увагу батьків.
Квітень 1989 року
У нас захворіла бабуся. Її поклали в лікарню. Здоров’я стало гірше. Я люблю свою бабусю. Батьки весь час чомусь лають лікарів, які лікують бабусю. А бабусю всі жаліють. Вона каже, що сама винна. Каже, що треба було себе жаліти раніше і не працювати так багато. Чому ж тоді батьки лають не бабусю, а лікарів?
- Чомусь лікарів лають за те, що вони допомагають людям.
Червень 1992 року
Сьогодні ходила в танцювальний гурток. Коли ми йшли з мамою додому, вона зустріла подругу. Вони довго спілкувалися, поки я мріяла про те, що буду танцювати на великій сцені, коли виросту. Мені будуть дарувати багато квітів, і люди будуть мене впізнавати на вулиці. Мої мрії зупинили слова маминої подруги: «Та що це за професія така! Ну потанцює вона ще десять років, і що потім? Її вже ніхто не візьме». Звідки ці дорослі так багато знають? А може, мені нікого не слухати? Запитаю ще ввечері у мами, добре чи стати танцівницею. Вона у мене все знає. Увечері мама сказала, що треба прислухатися до себе. І що вона в мене вірить.
Лютий 1995 року
Сьогодні я була в танцювальному гуртку. Мене знову хвалили. Говорили, що є талант. Вже кілька років на всіх шкільних вечорах виступаю. Хочу вступити до театрального училища. Гості батьків кажуть, що цим багато грошей не заробиш. Подруги сміються. Я знаю, що якщо вірити, то у мене все вийде, але інші в мене не вірять! Прикро. А мама з татом кажуть, що вийде тільки те, що подобається робити.
- Вийде тільки те, що подобається.
Червень 1998 року
Мені здається, що після закінчення школи я стала дорослою і вільної. Але куди піти вчитися? Треба ж знайти собі серйозну професію! Багато хто вважає, що краще мало заробляти, але стабільно. Часу мало на підготовку. Вже скоро вступні іспити здавати. Та й грошей на навчання не так уже й багато. В театральний страшно вступати. Мамина подруга говорила, що це несерйозна професія. Вибирати не доводиться. Піду по стопах батьків.
- Чи потрібно мені це?
Липень 1998 року
Сьогодні точно вирішила, що піду в театральне училище. Ну і що, що в мене не вірять оточуючі, але я ж знаю, що все вийде тільки у того, хто вірить! І батьки в мене вірять.
Кілька років потому
Я тримаю в руках диплом. Моя мрія здійснилася! Я так довго не знала, ким хочу стати, і тільки віра батьків у мене давала сили. Матуся і татусь, рідні та друзі, ви тільки завжди вірте в мене! Мені це так потрібно! А ще я хочу, щоб ви мене любили завжди, навіть якщо я захочу стати перукарем, лікарем або адвокатом. Щоб любили, коли я вередую або просто плачу. Хочу, щоб любили, навіть якщо я не вмію готувати. Головне, що я стала сама для себе Людиною!
У очах сльози. Сльози радості. Я знову навчилася плакати. Тільки тепер від щастя.